Обличчя конфлікту

Дженніфер Лангле́, яка працює спостерігачкою в Донецьку, — надзвичайно багатогранна особистість. Вона — випускниця Гарварду та Оксфорду, правозахисниця з досвідом роботи в найрізноманітніших місцях, серед яких, наприклад, Гамбія та Непал. Вас вистачить однієї години спілкування з нею, аби достеменно зрозуміти, що вона однаково добре вміє і слухати, і розповідати.

«Я люблю спілкуватися з людьми, це допомагає мені побачити конфлікт їхніми очима, — розповідає вона. — Мені подобається збирати їхні історії, які, мабуть, можуть швидше зворушити людські серця, ніж сухі звіти».

Іноді слухати і перечитувати ці історії досить болісно. Дженніфер пригадує, як вона була старшою патруля в Київському районі Донецька і вони зустрілися з жінкою 6069 років, чий будинок було зруйновано під час боїв за розташований неподалік аеропорт. Ні вона, ні її чоловік не подорожують через лінію зіткнення за пенсією, оскільки така подорож з’їдає майже половину пенсії. Тому вони вимушені виживати на крихти допомоги від благодійних та інших організацій. «І це типова історія, — пояснює Дженніфер. — Витрати неймовірно великі, зважаючи на те, скільки вони можуть зрештою отримати, і людям пенсійного віку здебільшого не стає сил для цієї іноді виснажливої подорожі».

Після трьох років роботи на лінії зіткнення, в епіцентрі конфлікту, який породив безліч часто діаметрально протилежних точок зору, Дженніфер упевнена в одному: «Коли ти дійсно слухаєш і дослухаєшся людей, стає очевидним, що навіть якщо спільна для них територія тепер розділена, реалії їхнього життя однакові», — зазначає спостерігачка.

Щоб проілюструвати своє бачення, вона наводить історію іншої жінки похилого віку, з якою бачилася в Невельському. Вона живе лише за якихось 15 кілометрів на захід від Київського району Донецька, однак Дженніфер та іншим спостерігачам вона розповіла, що поля, де пролягає лінія розмежування, нашпиговані мінами, розтяжками та невибухлими боєприпасами, що робить їх небезпечними чи навіть непридатними для ведення сільського господарства. За її словами, село повільно вимирає: там лишилося всього близько 10 % людей, які мешкали до конфлікту. Майже всім вже за 60, і більшість — жінки. «Це шокує, — пояснює Дженніфер. — Від початку 2014 року багато мешканців повмирали на самоті у своїх будинках, забуті, адже молоді люди втекли від насильства та спровокованої ним економічної розрухи або просто загинули за роки конфлікту».

Проте мета Дженніфер не у тому, щоб когось шокувати. «Якщо ми хочемо покінчити з цим конфліктом, ми повинні слухати одне одного, — стверджує вона. — Історії, які ми розповідаємо, складні і часто крають серця, проте вони необхідні для розуміння та змістовного діалогу». Маючи доступ до непідконтрольних урядові районів, якого позбавлені переважна більшість інших міжнародних організацій, Дженніфер гостро відчуває, що повинна ділитися цими історіями. «Хто це буде робити, якщо не СММ?» — запитує вона.

Дженніфер перш за все прагне розказати світу саме історії людей похилого віку, а особливо стареньких жінок, які живуть у місцях на кшталт Київського району Донецька і Невельського, що на лінії зіткнення. «Обличчя цього конфлікту — це обличчя старенької жінки, — каже вона. — І її історія повинна бути почута»