Нова домівка в незнайомому місці: розмова СММ із внутрішньо переміщеними особами

Рано-вранці у понеділок, дивлячись із вікна своєї квартири, спостерігач Львівської моніторингової команди Арслан думає про те, що підготував для нього прийдешній день. На сьогодні в нього та його колеги Лілії запланована зустріч із Наталією, співзасновницею неурядової організації «Громадський рух переселенців Донбасу». Ця організація допомагає людям, які переселилися зі сходу України внаслідок конфлікту, інтегруватися в місцеву громаду.

Арслан, родом із Киргизстану, здобув освіту в галузі політології та міжнародних відносин. Він працював у Програмі розвитку ООН фахівцем зі звітності та представником громадянського суспільства, а в 2021 році приєднався до СММ.

Арслан виходить з дому та прямує викладеними бруківкою вулицями зі жвавим ранковим рухом. Він підходить до офісу в центрі міста, де зустрічає Лілію, місцеву перекладачку. До роботи в Місії Лілія викладала англійську мову в Національному університеті ім. Івана Франка у Львові. Зараз, після понад двох років роботи в СММ, Лілія добре обізнана щодо ситуації з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) в Україні. «У Львівській області зареєстровано понад 11 000 ВПО, — говорить Лілія, — а по всій країні за офіційними даними проживають близько 1,5 мільйона ВПО».

Арслан і Лілія готують конференц-залу до проведення зустрічі відповідно до вимог безпеки Місії у зв’язку з COVID-19.

Після цього вони проглядають нотатки, готуючись до зустрічі. «Моніторинг дотримання прав людини й основоположних свобод є невід’ємною частиною нашого мандата, — каже Арслан. — Ми сподіваємось, що під час розмови з Наталією отримаємо корисну оновлену інформацію щодо діяльності її громадської організації».

За кілька хвилин лунає дзвоник від вхідних дверей. До офісу заходить Наталія, яку вітають Арслан і Лілія. Вони влаштовуються в конференц-залі, і зустріч розпочинається.

Наталія розказує, як залишила своє рідне місто. Здобувши освіту в галузі менеджменту й економіки, вона працювала директоркою невеликого торгового центру в Алчевську, який наразі в непідконтрольних урядові районах Луганської області. Одразу після того, як спалахнув конфлікт, вона поїхала до Львова разом зі своїм чоловіком і трьома дітьми.

«У перші дні після переїзду ми всі думали, що це ненадовго, і скоро ми повернемось додому, — говорить Наталія. — Однак дуже швидко я усвідомила, що нам доведеться залишатися тут значно довше».

Наталія помітила, що всі ВПО стикаються зі схожими труднощами. Тож у 2021 році разом із іншими ВПО вона заснувала «Громадський рух переселенців Донбасу». Основною метою організації є підтримка ВПО в отриманні доступу до постійного житла належної якості.

«Ті, у кого є засоби, орендують квартиру, однак більша частина їхніх доходів йде на оплату оренди. Тієї суми, що лишається, не вистачає навіть на базові потреби, зокрема придбання їжі й одягу, — пояснює Наталія. — Щоб полегшити їхнє становище, ми допомагаємо ВПО заповнити та подати всі документи, необхідні для реєстрації на отримання земельної ділянки, щоб вони могли побудувати свій власний будинок. Адміністративні процедури можуть бути доволі складними, і не кожен має відповідні знання чи ресурси, щоб розібратися в лабіринтах бюрократії».

«Чи могли б Ви сказати, скільки сімей ВПО, за Вашими даними, отримали таку допомогу?» — запитує Арслан.

«Сім’ям ВПО передали приблизно 22 земельні ділянки на околицях Львова, — зазначає Наталія. — Зведення будинків ще не почалося, оскільки біля цих ділянок немає необхідної інфраструктури». З огляду на це наступним кроком Наталії та її колег стала робота над проектом із забезпечення облаштування водо‑, газо- й електропостачання на зазначених ділянках. Їм уже вдалося залучити грант від місцевих органів влади в розмірі 90 000 гривень на розробку детальнішого плану облаштування основних об’єктів інфраструктури.

Наталія посміхається: «Можете мені повірити, що ми стукали в чимало дверей і продовжимо це робити».

Оскільки Наталія також є ВПО, їй добре відомо, скільки зусиль необхідно докласти для того, щоб знову відчути комфорт на новому місці. «Мені непросто було призвичаїтись, зокрема в емоційному плані, — визнає Наталія. — Львів — дуже гарне місто з чудовою архітектурою. Тут є оперний театр і добре відомий університет. Місто має багаті культуру й історію. Через це його навіть називають «малим Віднем». Не дивно, що сюди щороку приїздять тисячі туристів зі всієї Європи».

Разом із тим, час від часу вона все ж відчуває ностальгію за тим життям, яке лишила за 1 300 км звідси. «Алчевськ — промислове місто, засноване лише наприкінці 19-го сторіччя. У нього мало спільного зі Львовом, але він був моєю домівкою».

Зустріч поступово добігає кінця. Арслан і Лілія дякують Наталії за те, що вона змогла зустрітися з ними, та домовляються незабаром побачитися знову.

Проводжаючи Наталію з офісу, Ліля запитує в неї, чи хотіла б вона коли-небудь повернутись назад. Наталія вагається перед тим, як відповісти. Вона каже, що за нинішніх обставин досить важко розглядати можливість повернення. «Безперечно я скучила за моїми друзями, які залишилися там. Та вже минуло понад сім років, відколи ми з сім’єю переїхали до Львова. У цьому місті ми віднайшли комфорт і щастя».

Наталія вже пішла, а в Арслана та Лілії є час, щоб обдумати почуте. «Неймовірно, як багато сил та енергії може вирувати в людині. Її рішучість досягти змін на краще надихає», — каже Арслан. Лілія погоджується з ним: «Саме завдяки зусиллям таких людей як Наталія процес інтеграції ВПО в нових громадах стає простішим».