Коли вщухне стрілянина

Коли влітку 2014 року конфлікт вперше торкнувся її рідного міста, Ясинуватої, 31-річна Таїсія подумала, що він скінчиться за кілька днів. Сплинуло понад 5 років, а вона досі чекає його завершення.

Утім Таїсія не лише очікує. Вона працює хіміком-лаборантом  на Донецькій фільтрувальній станції (ДФС), життєво важливому об’єкті цивільної інфраструктури, розташованому посеред району, де протягом цих років відбувались найінтенсивніші бойові дії. Вогневі позиції розміщені за кілька сотень метрів від станції, тому і станція, і її співробітники, зокрема Таїсія, опинялися в епіцентрі перестрілок, унаслідок яких кулі та мінометні міни часом влучали безпосередньо в споруди станції. Жінка вже втратила лік дням і ночам, які під обстрілами вона провела на робочому місці. Проте вона ніколи не думала зібрати речі та знайти іншу роботу чимдалі від лінії зіткнення.

Таїсія зізнається, що мама не раз благала її звільнитися з роботи. Попри сльози маленької доньки, яка проводжає її на порозі, вона все одно їде на роботу. Таїсія, випускниця Рівненського  Національного університету водного господарства та природокористування, сповнена почуттям обов’язку; вона знає, що хтось має взяти на себе цю відповідальність. Вона знає, які потенційно катастрофічні гуманітарні наслідки можуть викликати тривале призупинення роботи або закриття станції для неї, її сім’ї та сусідів, а також сотень тисяч інших людей, які проживають у районах навколо  Ясинуватої, Авдіївки та Донецька. Таїсія не може допустити, щоб приблизно 380 000 місцевих мешканців, які переважно живуть у містах, залишилися без питної води, саме тому вона йде на роботу.

Таїсія — мати-одиначка; вона віднікується від будь-якого натяку або згадування її відваги чи відданості справі. Натомість Таїсія привертає увагу до того, що вона — одна з 8 жінок у складі бригади з 10–11 співробітників, які чергують на станції у нічну зміну, коли обстріли зазвичай посилюються. Її альтруїзм мимоволі відображає реальність, яку часто не помічають: у селищах, селах і містах уздовж лінії зіткнення звичайні жінки, як-от Таїсія, нерідко наче героїні відіграють ключову роль у пом'якшенні наслідків конфлікту, забезпечуючи функціонування життєво важливих цивільних установ та об'єктів цивільної інфраструктури.

Таїсія дуже чітко усвідомлює небезпеку. Пронизливий погляд її карих очей прикутий до співрозмовника; вона розповідає, як щоразу калатає її серце, коли зелений автобус везе її та інших співробітників до станції. Вона знає, що в прилеглих траншеях зброя наведена та готова до бою, а навколо чатують міни та невибухлі боєприпаси. Таїсія пам’ятає інцидент, коли п’ятеро її колег зазнали поранень унаслідок обстрілу, під який потрапив автобус.

Як і багато інших людей, які живуть уздовж лінії зіткнення, Таїсія дуже стомилася від нескінченного конфлікту. Попри те, що звуки вибухів стали практично звичним явищем повсякденного життя, жінка не полишає надію на те, що життя нормалізується, насамперед для її доньки. Таїсія хоче, аби світ знав про її реальність. Вона хоче, щоб світ знав, що вздовж лінії зіткнення живуть і працюють люди, які сподіваються на мир і чекають на той день, коли врешті вщухне стрілянина.