Радіючи щасливим моментам

Ольга Черемних ніколи навіть не задумувалася над тим, щоб поїхати з Красногорівки — містечка, розташованого поблизу лінії зіткнення на сході України. Як лікарка, яка спеціалізується на лікуванні ВІЛ і СНІДу в місцевій лікарні, вона рішуче налаштована, щоб її ВІЛ-позитивні пацієнти, яких чотири роки конфлікту виснажили як економічно, так і емоційно, не переривали антиретровірусну терапію.

Ольга вже досягла пенсійного віку, втім продовжує працювати. «Було б нерозумно сидіти вдома», — пояснює вона спостерігачам СММ ОБСЄ, хоча б через те, що вона хвилюється за своїх пацієнтів, яким не вистачить коштів навіть для поїздок до найближчої лікарні в Кураховому. Більшість із них, за її словами, безробітні і не мають навіть 40 гривень (приблизно 1,25 євро) на дорогу в обидва боки.

У лікарні та в місцевій громаді Ольгу всі вважають незамінною опорою самого суспільства. Одначе, збоку цього майже непомітно. Практично непомітні для зовнішнього світу вона і тисячі інших жінок, які не зважають на насильство, що триває щодня, і роблять все, щоби школи, лікарні та інші центри допомоги продовжували працювати. Залишаючись поза увагою медійників, ці жінки працюють на благо їхніх родин заради того, щоб життя тривало навіть у найскладніших умовах. Їхні зусилля — це внесок у настільки необхідну соціальну згуртованість. У лікарні, де працює Ольга, 50 із 55 лікарів та усі медсестри (а їх там 121) — це жінки.

Такі цифри є типовими, що також вказує на те, яку відповідальність внаслідок конфлікту покладено на плечі жінок уздовж всієї лінії зіткнення. Багато хто з них працює в надзвичайно складних умовах. У 2014 і 2015 роках, коли Красногорівка регулярно потрапляла під обстріли, Ольга зі своїми колегами місяцями працювали без електрики, опалення і води: вони були змушені лікувати пацієнтів при свічках і прати медичний одяг у дощовій воді.

Відтоді рівень насильства зменшився, проте місто та, зокрема, лікарня досі перебувають у зоні ураження артилерії і мінометів, які вже давно повинні були бути відведені. Важке озброєння становить постійну загрозу, і Ольга не з чуток знає про це, адже під час обстрілу загинув її єдиний син. Хоча відчуття втрати і небезпеки ніколи не зникає, вона зі своїми колегами, попри все, підтримують позитивний настрій, радіючи щасливим моментам, які їм дарує життя в лікарні. «Попри морок, яким оповите наше життя внаслідок конфлікту, моє серце однаково сповнюється невимовною радістю, коли ВІЛ-позитивна жінка народжує ВІЛ-негативну дитину», — каже Ольга.

Ольга розповіла спостерігачам СММ ОБСЄ, що конфлікт негативно впливає на боротьбу з ВІЛ/СНІДом в Україні. За її словами, небезпечні способи виживання часто погіршують проблему. Частими є випадки, коли лікування відкладають, оскільки з огляду на конфлікт виникають нові пріоритети, а доступ до відповідних служб і лікування є проблематичним через те, що з міркувань безпеки з’являються певні обмеження.

Нині, коли рівень бойової активності знизився, її занепокоєння стосуються більше довготривалого впливу конфлікту на стан здоров’я. Люди, які живуть на лінії зіткнення, з усіх сил намагаються вижити. «Складні соціально-економічні умови, ймовірно, знизять очікувану тривалість життя ВІЛ-позитивних пацієнтів, які більше за всіх потребують належного харчування, чистої води і вільного від стресу середовища», — стверджує жінка.

Попри все, Ольга залишається оптимісткою. Вона лише шкодує, що розташований неподалік Донецьк є таким недоступним. «Я б хотіла знову побачити троянди Донецька», — каже Ольга, із приємною тугою згадуючи парк Щербакова і бульвар Пушкіна.